З ЧОГО ПОЧАВСЯ ЦЕХ: ТРИ ДИЗАЙНИ, ОДНА КІМНАТА І БАГАТО ВПЕРТОСТІ

ЦЕХ не почався з ЦЕХ. До нього був IZI — швидкий фановий проєкт, який з’явився у вересні 2019 року не з бізнес-плану, а з бажання зробити власний продукт і перевірити, чи люди взагалі захочуть його носити.

На той момент я вже кілька років займався дизайном. Спочатку були фотостоки, потім фриланс, клієнтські задачі, власні проєкти. Дизайн не був випадковим хобі — це була сфера, у якій я вже працював, заробляв і розумів, що можу щось зробити сам.

Відчуття, що вже можу створити щось своє, не покидало мене, тому до IZI були спроби запускати власні проєкти. Спойлер — неуспішні спроби. Після кількох таких заходів з’явилося відчуття, що, мабуть, досить вигадувати собі нові пригоди. Я вже майже вирішив просто сфокусуватися на розвитку як дизайнер і не лізти в черговий власний запуск.

Починається історія про юриста та Photoshop. Я ловив тільт та розчарування після чергової невдалої спроби. Та продовжував існувати у комунальній квартирі на вул. Лисенка, 38 у Львові. Стара австрійська забудова, 4 кімнати — 4 сусіди, 110 м². Одним із сусідів був Максим. Якого я застав за роботою у Photoshop. Юрист у Photoshop — достатньо дивна картина, щоб запитати, що відбувається. Виявилося, він хотів надрукувати власний дизайн на футболці. Я підключився просто, щоб проконсультувати. Ми трохи поговорили про друк, виробництво і те, як із картинки на екрані зробити річ, яку можна носити. Не знаю чому, але я просто запропонував зайнятися цим разом — досі не розумію, як це спрацювало.

Потім як воно буває у Максима з’явилися свої справи, і тема для нього відійшла в сторону. Але мене вона вже зачепила. Після періоду, коли я майже переконав себе більше нічого свого не запускати, ця історія повернула ентузіазм.

Спочатку все крутилося навколо футболок. Але поки я шукав, як це можна зробити, паралельно натрапив на шкарпетков’язальні автомати. Я тоді навіть нормально не задумувався, як створюються шкарпетки. Виявилося, що їх не шиють, а в’яжуть на спеціальних машинах. У якийсь момент з’явилася наївна думка: а що, якщо купити такий автомат і поставити вдома?

Досить швидко стало зрозуміло, що це тупа думка. Такі автомати коштують овердофіга, під них потрібні спеціальні умови, налаштування, обслуговування і люди, які розуміють, що з цим робити. Це не штука, яку просто ставиш у кімнаті й починаєш в’язати шкарпетки між кавою і парою в академії.

Почав шукати тих, хто вже має таке виробництво. Поспілкувався, подивився різні варіанти, перелопатив те, що на той момент було на ринку, і вирішив звернутися до одного тернопільського виробництва. Тоді це здавалося найкращим рішенням. З часом виявилось - не зовсім.

Паралельно я вже сидів за концептом і шукав ідею продукту: як він називатиметься, як виглядатиме, які дизайни підуть першими, як усе це подати і чому люди взагалі мають захотіти це носити.

Задумка одразу була простою. Тоді я просто вирішив робити речі для свого оточення: все має бути легко, фаново, трохи по угару. Без серйозності, без важкої філософії, без відчуття “ми тут будуємо бренд на десять років”. Хотілося швидко зібрати проєкт, запустити й подивитися, чи воно взагалі працює.

Так з’явився IZI. Назва теж ішла з цієї логіки: easy — легко, просто, без зайвого напрягу. Айдентику, перші макети, сторінку в соцмережах і базову подачу я зробив сам. Я був дизайнером, який частково вже тоді пішов у маркетинг, тому цю частину міг закрити без сторонньої допомоги. Усе зібралося за кілька тижнів.

Проте картинка на екрані на той момент ще нічого не означала. Потрібно було зробити реальний продукт. На все в мене було 800 доларів — усі гроші, які я міг вкласти в цю спробу. З них треба було оплатити шкарпетки, етикетки, логістику і якось дотягнути запуск. На рекламу, таргет, команду чи нормальний запас грошей не було взагалі. Тому все, що можна було зробити самому, я робив сам.

На цьому етапі підтримка була дуже різною. Батьки сприймали це як чергову дурницю — у стилі “краще зайнятися чимось нормальним”. Друзі й дівчина підтримували, їм ідея здавалася прикольною, від них я отримував багато корисних думок і реакцій. Найбільше, мабуть, підтримувала бабуся: ще на етапі ідеї вона сказала щось у дусі “роби, може щось вийде” і потім постійно цікавилась, як рухаються справи.

Але по факту запуск я тягнув сам. Підтримка допомагає, але вона не замінює внутрішнього налаштування досягати цілей: тримати темп, приймати рішення і доводити все хоча б до найближчої запланованої точки. Потрібно було зрозуміти, які саме дизайни запускати першими. Варіантів було більше, ніж грошей, тому я вирішив використати Google Form.

Опитування було дуже просте. Без фокус-груп, без розумних презентацій. Я просто зібрав кілька напрямків дизайнів і скинув форму знайомим, щоб вони вибрали, що їм подобається, що їм ближче і що вони потенційно могли б носити. Плюс поспілкувався з найближчими вживу.

Були різні ідеї: фрукти, тварини, візерунки, мемні штуки, фанові написи, українська лайка. На той момент це здавалося нормальним способом хоч трохи не стріляти навмання.

У результаті все звелося до української лайки. І це мало сенс. Шкарпеток із малюнками тоді вже було достатньо: патерни, звірі, фрукти, різні “прикольні” картинки. Але живої української фрази на шкарпетках майже не було. Якщо написи й траплялися, то російською. А хотілося, щоб це звучало не як сувенір, не як офіційна любов до мови, а як нормальна фраза, яку люди реально використовують.

У пошуках дизайнів я опирався на народний фольклор, а саме на сороміцькі пісні та козацьку лайку. З’явилися перші три дизайни:
«Тиць-пиздиць»
«Іди до біса»
«Дідька лисого»

Біла основа, короткий напис, нічого зайвого. Зараз це можна назвати першою лінійкою. Але тоді це більше було схоже на ставку. Дизайнів у голові було більше, але грошей вистачало тільки на три. І кожен із них треба було замовляти по 500 пар (Разом — 1500 пар).

Для тесту це було багато. Але тоді виробництво сказало “від 500 пар”, і я сприйняв це як умову. Пізніше стало зрозуміло, що з виробництвом можна говорити, домовлятися і не завжди сприймати першу відповідь як правило. Але це знання приходить нажаль не з першої партії.

Відступати було нікуди. У мене просто з’явилися 1500 пар шкарпеток, які треба було якось продати. І ще треба було зробити так, щоб вони хоча б виглядали як нормальний продукт.
На пришивання етикеток грошей теж не було. Точніше, це не була велика сума, але коли весь бюджет — 800 доларів, значення має кожна дрібниця. Тому етикетки були не пришивні, а обгорткові — ті, що кріпляться навколо пари.

Їх кріпив сам, в кімнаті. Тоді квартира на Лисенка, 38 стала не тільки місцем, де я жив. Вона стала складом, пакувальною зоною і маленьким ручним виробничим процесом на 25 м² моєї кімнати.

На рекламу коштів не було взагалі. Таргет, промо, нормальний запуск — усе це звучало красиво, але не мало стосунку до реальності. Реальність була простіша: сторінка в Instagram, підписки на людей, щоб вони підписались у відповідь, потім відписки, повідомлення знайомим, листи магазинам, переписки в Instagram і спроби хоч якось показати, що цей проєкт існує. Це не була SMM-стратегія. Це був спосіб рухатися без бюджету.

Паралельно я почав ходити по магазинах і відправляти листи з пропозицією співпраці на пошту та в інст. Просто фізично приходив і пропонував взяти шкарпетки на продаж. Без презентацій, без каталогів, без відділу продажів. Показував три дизайни і пояснював, що це новий український проєкт.

Я шукав шляхи реалізації продукції, оскільки Instagram не дав очікуваних результатів. Продажів майже не було, а за щось треба було жити.

Коли в тебе три дизайни, 1500 пар у кімнаті й нуль гривень на рекламу, ти не “будуєш дистрибуцію”. Ти просто намагаєшся домовитися, щоб хтось поставив твій товар на полицю.
Ключовим моментом став Saturday Coffee. Кав’ярня стала першою реальною офлайн-точкою, де IZI вийшов за межі кімнати й інсти.

Це була маленька кав’ярня в підземному переході на площі Митній у Львові. Там варили каву з собою і продавали різні сувенірні речі. Місця було небагато, але на той момент там уже були шкарпетки іншого бренду, здається — CLEW. Тобто сама категорія для них була зрозуміла.

Я прийшов, познайомився з власником Дмитром, показав дизайни й запропонував спробувати. Для них це не було великим ризиком: три нові пари багато місця не займали. А для мене це був важливий момент. Шкарпетки вперше опинилися на реальній полиці, де їх могли побачити не тільки знайомі, не тільки підписники, а просто люди, які зайшли по каву.
IZI перестав бути тільки сторінкою, коробками в кімнаті й моїм особистим експериментом. Він вийшов у місто.

Після Saturday Coffee почали з’являтися й інші точки. Не одразу, не масово, не так, що магазини самі ставали в чергу. Але стало зрозуміло, що продукт може жити не тільки в Instagram і не тільки серед знайомих.

Для мене це було важливо. Бо одна справа — коли друзі кажуть “прикольно”. Інша — коли незнайома людина бачить пару на полиці, бере її в руки і купує. У цей момент ідея перестає бути просто твоєю. Вона починає жити окремо.

Проте продажі були слабкі. Перші точки не перетворили IZI на бізнес, який міг себе утримувати. Я далі працював дизайнером, брав проєкти й заробляв основні гроші саме дизайном. Шкарпетки в цей період забирали ресурс.
По суті, перші роки це була постійна реінвестиція. Усе, що вдавалося заробити з продукту, поверталося назад: у нові партії, нові дизайни. До моменту, коли з цього почало виходити хоча б 300–500 доларів прибутку на місяць, минуло більше року.

Були й невдалі моделі. Деякі дизайни просто не продавалися. Тоді ще не було чіткого розуміння стилю, не був відпрацьований напрям, не було відчуття, що саме є нашим, а що просто “прикольна ідея”. Частину речей доводилося перевіряти прямо ринком — і ринок не завжди відповідав взаємністю.

Історія не виглядала як “знайшов виробництво, поставив у кав’ярню, і все пішло”. Ні. Це було значно натяжніше. Я ходив по магазинах, писав, домовлявся, пояснював, просив узяти на реалізацію. Часто це було буквально проштовхування продукту туди, де він міг отримати шанс.

IZI свою першу задачу виконав. Він показав, що шкарпетки з українською іронією можуть бути не просто жартом у голові дизайнера, а реальним продуктом, який люди готові носити. Але разом із цим стало видно й інше: сам IZI був занадто легким, занадто фановим і занадто випадковим для того, що з нього починало виростати.

Назва теж швидко стала проблемою. Майже одночасно з запуском проєкту активно з’явився маркетплейс IZI.ua. Формально це були різні речі: інший логотип, інша сфера, інша подача. Але для людей усе працює простіше. Вони бачать IZI — і все. Ніхто не розбирається, де там який шрифт, який відтінок червоного і що саме ти мав на увазі.

Іронічно, що в якийсь момент ми навіть зробили невелику колаборацію з IZI.ua. Вони звернулися до нас із логікою: ви IZI, ми IZI, давайте зробимо шкарпетки. Це було прикольно. Але сам факт тільки підсвітив проблему: назва вже не належала нам повністю в головах людей.

Була ще одна штука. Instagram називався izi.socks. І хоча назва проєкту була IZI, люди все одно легко зводили це до “easy socks”. А це одразу закривало все в одну дуже вузьку рамку: легкі прикольні шкарпетки. На старті цього вистачало. Але якщо думати трохи далі, така назва починала заважати. Бо я вже не хотів робити просто “прикольні шкарпетки”. На початку вся ідея справді була легкою: фанові написи, швидкий запуск, перевірка, чи людям це зайде. Але чим більше я цим займався, тим більше ставало зрозуміло, що сам жарт не витримає довгу дистанцію. Якщо весь продукт тримається тільки на приколі, він дуже швидко стає одноразовим.

Мені не хотілося залишатися в ролі бренду, який просто видає смішні фрази на шкарпетках. Хотілося мати ширшу рамку. Таку, в якій можна було б працювати не тільки з текстом, а й із формою, конструкцією, матеріалом, упакуванням, подачею, новими категоріями. Не обов’язково одразу. Але щоб сама назва і сама логіка проєкту не закривали двері ще на старті.

Так поступово стало зрозуміло, що IZI треба залишити як перший етап. Він був потрібний: без нього не було б перших продажів, першої полиці, перших помилок і розуміння, як це взагалі працює. Але далі потрібна була інша назва й інша система.

Назва “ЦЕХ” з’явилася не через довгий неймінговий штурм. Вона просто почала постійно звучати навколо. На той момент уже робилися наступні дизайни. Після перших трьох пар з’явилися нові моделі: **«Не знімати під час сексу»**, **«Стулеписок»**, потім почалися шкарпетки з ілюстраціями. Я більше спілкувався з виробництвами, шукав нові варіанти, приїжджав, дивився, як усе працює. І всюди було це слово. В’язальний цех. Заготовельний цех. Швейний цех. Пакувальний цех.

Цех як місце, де ідея перестає бути макетом і стає реальною річчю. Де щось придумують, перевіряють, переробляють, збирають і запускають. У якийсь момент стало зрозуміло, що це слово тримає значно більше, ніж IZI. Не “socks”. Не “easy”. Не назва, яка прив’язує проєкт до одного продукту чи одного настрою. А слово, у якому вже був процес, робота і можливість рухатися далі.

Так з’явився ЦЕХ, 17 лютого 2020 року.
Не як ребрендинг заради красивішого логотипа. А як спроба зібрати все серйозніше: продукт, візуальну мову, характер, сайт, айдентику, майбутні категорії й нормальну основу для бренду.

ЦЕХ звучав зовсім інакше. Не легко, не повітряно, не “easy”. У ньому було більше ваги, більше роботи, більше відчуття процесу. Це вже була не назва для фанової сторінки зі шкарпетками, а назва, у якій можна було уявити щось більше.

Перехід не стався в один день. Ще певний час старі партії продавалися під IZI, а нові моделі вже виходили під ЦЕХ. Це був трохи дивний період: один проєкт ще не зник, інший уже почав жити. Але поступово стало зрозуміло, що назад дороги немає.

IZI був перевіркою. ЦЕХ став рішенням продовжувати. Тоді ще не було команди, надійних партнерів, виробництва, офісу-складу на 400 м², фотостудії, десятків моделей, tabi, бляшанок, футболок чи інших напрямків. Було значно простіше: кілька дизайнів, сайт, Instagram, коробки зі шкарпетками і бажання не зупинитися після першого результату.
Саме тоді з’явилася логіка, яка досі тримає бренд: у центрі має бути не просто товар, а дизайн, який змінює спосіб прочитання звичної речі.

Якщо дивитися назад, ЦЕХ почався не з ідеальної стратегії. Він почався з дуже обмеженого бюджету, кількох помилок, однієї кімнати, трьох дизайнів і бажання перевірити, чи може маленька буденна річ говорити трохи інакше.

Виявилося, що може. Іноді для старту не потрібно мати все. Достатньо мати ідею, яку не хочеться відпустити, і готовність довести її хоча б до першої полиці.
Для IZI цією полицею став Saturday Coffee. Для ЦЕХ — усе, що почалося після неї.

Олексій Яворський — дизайнер, owner ЦЕХ
@yav0rsky · 2026